Довгострокові нові дані дослідження ALLHAT показали незначну різницю в смертності серед дорослих з гіпертонією, які отримували тіазидні діуретики, блокатори кальцієвих каналів або інгібітори АПФ.

Дослідження «Антигіпертензивне та ліпідознижувальне лікування для запобігання серцевому нападу» (ALLHAT) було розроблено для порівняння початкового антигіпертензивного лікування з блокатором кальцієвих каналів (БКК) (амлодипін), інгібітором АПФ (лізиноприлом) або альфа- блокатором (доксазозин) і діуретиком тіазидного типу (хлорталідон).

Комбінованим первинним результатом була летальна ішемічна хвороба серця (ІХС) або нефатальний інфаркт міокарда (ІМ). Дослідники відзначили, що попереднє дослідження з 8-13-річним спостереженням не показало значних відмінностей у смертності між групами лікування.

У поточному дослідженні, попередньо визначеному вторинному аналізі ALLHAT, дослідники додали ще 11 років даних для загальних 19-24 років спостереження після рандомізації.

У оригінальному ALLHAT 32 804 дорослих у віці 55 років і старше з діагнозом гіпертензія та принаймні одним додатковим фактором ризику ішемічної хвороби серця перебували під спостереженням протягом 4-8 років для визначення смертності від усіх причин. За підгрупою з 22 754 пацієнтів спостерігали з приводу летальних або нефатальних серцево-судинних захворювань (ССЗ) у середньому протягом 13,7 років, максимум – 23,9 років.

Дослідження проводилося з 23 лютого 1994 року по 31 грудня 2017 року. Учасники були рандомізовані для прийому тіазидного діуретика (15 002 пацієнта), БКК (8 898 пацієнтів) або інгібітора АПФ (8 904 пацієнта).

Первинним результатом була смертність від серцево-судинних захворювань; вторинні наслідки включали смертність від усіх причин, комбіновані летальні та нефатальні ССЗ, а також захворюваність і смертність від ішемічної хвороби серця, інсульту, серцевої недостатності, термінальної стадії ниркової недостатності та раку.

Через 23 роки показники смертності від серцево-судинних захворювань на 100 осіб становили 23,7, 21,6 і 23,8 у групах діуретиків, БКК та інгібіторів АПФ відповідно. Скориговані коефіцієнти ризику становили 0,97 для БКК порівняно з діуретиками та 1,06 для інгібіторів АПФ порівняно з діуретиками.

Хоча ризик смертності від інсульту та комбінованого фатального та нефатального інсульту був вищим у групі інгібіторів АПФ порівняно з групою діуретиків (скориговані коефіцієнти ризику 1,19 та 1,11 відповідно), це підвищення більше не було значущим після коригування для численних порівнянь. Дослідники зазначають, що на відміну від внутрішнього дослідження та аналізу за період від 8 до 13 років, група лізиноприлу мала підвищений ризик смертності від захворювання нирок, який виявився приблизно через 13 років після рандомізації, але цей ефект був послаблений після коригування на базові змінні.

Результати протягом періоду спостереження до 23 років підтвердили результати більшого дослідження ALLHAT, з подібними результатами серед препаратів і з 11 роками пасивного спостереження.

Науковці говорять, що поточне дослідження було важливим для визначення того, чи існує значна різниця в довгостроковій захворюваності та смертності між пацієнтами, які отримували тіазидні діуретики, блокатори кальцієвих каналів та інгібітори АПФ.

У клінічній практиці результати свідчать про те, що тіазидні діуретики слід розглядати як препарати першої лінії для лікування гіпертензії, оскільки вони не є менш ефективними порівняно з інгібіторами АПФ і БКК, а також меншим ризиком інсульту порівняно з інгібіторами АПФ.

Літературні посилання знаходяться в редакції Webcardio.org