Результати нового дослідження показали, що імплантування кардіовертер-дефібрилятора (ІКД) для профілактики не знижує частоту раптової серцевої смерті (РСС) у пацієнтів на діалізі.

У пацієнтів з термінальною стадією ниркової недостатності (ХНН), які потребують замісної ниркової терапії, ризик смерті в 14 раз вище в порівнянні із загальною популяцією.

За оцінками, аритмії і зупинка серця є причиною приблизно однієї третини цих смертей. До теперішнього часу жодна терапія не показала свою ефективність в зниженні смертності.

Пацієнти, які отримують діаліз, були виключені з попередніх випробувань ІКД, залишаючи без відповіді питання про те, чи може використання цих пристроїв дати перевагу у виживанні.

У нове проспективне рандомізоване контрольоване дослідження ICD2 було включено  188 пацієнтів, які перебували на діалізі, у яких  фракція викиду лівого шлуночка (ФВ ЛШ) була ≥35%. Пацієнти випадковим чином  були розподілені в співвідношенні 1:1 на 2 групи : ІКД (пацієнти, яким було імплантовано кардіовертер-дефібрилятор) та контрольна групі, та отримували  лікування протягом середнього періоду спостереження приблизно 7 років.

Відповідно до  критеріїв дослідження пацієнти повинні були бути у віці від 55 років до <81 року і отримувати лікування щодо термінальної стадії ХНН з гемодіалізом або перитонеальним діалізом протягом ≥ 90 днів.

Особи, які отримували діаліз і які мали показання відповідно до  класу I для імплантації ІКД, були виключені, як і пацієнти із серцевою недостатністю (функціональний клас IV по NYHA), центральним венозним катетером або станом здоров'я, за яким виживання протягом 1 року було малоймовірним.

За винятком пацієнтів з хронічною фібриляцією передсердь, які отримували однокамерний пристрій, пацієнти в групі ІКД отримували двокамерний пристрій для виявлення і лікування шлуночкової фібриляції і шлуночкової тахікардії.

Первинною кінцевою точкою була раптова серцева смерть. Першою вторинною кінцевою точкою була смерть від усіх причин.

Групи були добре збалансовані щодо вихідних і лабораторних характеристик.

Протягом медіанного періоду спостереження 6,8 року (3,8-8,8 року) в цілому 54 пацієнтам (28,7%) була проведена трансплантація нирки (29 пацієнтів в групі ІКД [29,9%] та 25 в контрольній групі [27,5%].], P = 0,71).

В цілому померло 99 пацієнтів (52,7%), 52 в групі ІКД (53,6%) і 47 в контрольній групі (51,6%).

РСС мав місце у 19 з 188 пацієнтів (10,1%), у 11 в групі ІКД (11,3%) і у восьми в контрольній групі (8,8%).

Загальна кумулятивна частота РСС за 5 років склала 8,9% (95% довірчий інтервал [ДІ], 4,4% - 13,3%): 9,7% (3,3% - 16,2%) в групі ІКД і 7,9% (95% CI, 1,7% - 14,0%) в контрольній групі (відношення ризиків [ВР], 1,32; 95% ДІ, 0,53-3,29; P = .55 ).

Загальна ймовірність виживання через 5 років склала 52,4% (95% ДІ, 44,5% - 60,3%).

У групі ІКД ймовірність виживання склала 50,6% (95% ДІ, 39,8% - 61,5%), проти 54,5% у контрольній групі (95% ДІ, 43,0% - 66,0%) ВР, 1,02; 95% ДІ, 0,69-1,52; P = 0,92).

В цілому 25 небажаних явищ відбулося у 22 пацієнтів (27,5%), які отримали ІКД. Короткострокові ускладнення, безпосередньо пов'язані з процедурою імплантації, виникли у 10 пацієнтів (12,5%); однак не було випадків пневмотораксу або смерті, пов'язаних з імплантацією ІКД.

Науковці дійшли до висновку, що  імплантація ІКД не була пов'язана зі зниженням частоти РСС або поліпшенням виживання.

Крім того, не було ніяких істотних відмінностей в ефекті терапії ІКД на виживання в аналізах підгруп, стратифікована за віком, статтю, наявністю цукрового діабету, історії ішемічної хвороби серця, модальності діалізу і тривалості діалізу.

Випробування було припинено достроково за рекомендацією ради з питань моніторингу даних і безпеки з економічних причин.

Літературні посилання знаходяться в редакції Webcardio.org